Шлях книжки був дуже довгим і далеким – з Уралу до Закарпаття! Рухалась вона разом зі своїм продовженням – книгою «Жил-был принц». У Львові їх отримав наш спільний з Александром Івановичем знайомий – організатор фестивалю «Рекітське сузір’я», письменник і журналіст Василь Тарчинець. Звідти на поїзді він вирушив до Ужгорода. На вокзалі його зустріла моя мама(я був у школі) – він їй передав пакунок з книжками. Вже вдома я розкрив пакунок і побачив дві яскраві книги «Уральського літературного агентства», всередині яких, крім тексту, було написано: «Птице Жако! Пусть всегда будет солнце!» (в «Газетищі» я папуга Жако) та підписи автора. Це було настільки приємно, що сонце тоді дійсно засяяло яскравіше.
Зізнаюся - важко було писати, тому що вподобаних моментів безліч, а описати їх складно - цей твір своєрідний, у ньому багато тонкого гумору - не кожному буде під силу його зрозуміти.
Це повість про дітей та їхні пригоди. Дуже часто письменники пишуть про дітей так, як про двадцять-тридцять річних, або навіть старше. Що вже і казати – дорослим важко писати про дітей, передати їхні діалоги, адже дорослі значно розсудливіші та розумніші, а малеча не може міркувати так, як дорослі. Але у пригодницькій повісті Александра Івановича образи дітей передані надзвичайно вдало і талановито. До того ж, поставлено значно складніше завдання: описати світосприйняття трьох зовсім різних дітей – дружелюбного хлопчика із багатої сім’ї; сироту, дитину, що немає власного дому, яка ніколи не вчилася в школі; дівчинку з бідної родини, де її не люблять. Попри всю несерйозність їхнього дитячого мислення та поведінки ми бачимо глибину їхніх емоцій, хоробрість і шляхетність дій. З’являється відчуття поєднання з героями твору.
Читати твір приємно. Мова написання багата, насичена і лагідна, немає непорозумінь у тексті, все зв’язано та цікаво. На двохстах п’ятдесяти сторінках можна знайти елементи й наукового, і художнього, і публіцистичного типів розповіді; в книжці поєднані детектив, пригоди і казка, мова йде про кохання, про дружбу і про ворогування. Відразу видно, що автор – розумна й освічена людина.
Сюжет реальний. Часом у творах письменників про дітей зустрічаються випадки, в які не можна повірити – наприклад, коли діти перемагають у боях дорослих або є надто жорстокими – ріжуть хвости тваринам, крадуть кишенькові гроші від молодших тощо. Але справді повністю таких поганих дітей не існує. Всі ми маємо недоліки - і б’ємося, і вживаємо слова-паразити, й обманюємо, буваємо жадібними та егоїстичними. Проте водночас ми дружелюбні, ми допомагатимемо друзям, ми дослуховуємось до порад дорослих і прагнемо порозуміння. Саме справжніх дітей передано у повісті «Две пригоршни удачи». Вона дійсно захоплююча…
Взагалі у творах мені подобається дружба двох людей. Не знаю чому, проте я ніби чекаю, коли письменник опише ці відносини… В повісті Папченко таких очікуваних мною моментів є кілька - розділ, коли Колька та Владик пливуть на човні річкою… Розділ, коли Яна й Андрій їдуть на велосипедах і у будь-яку мить хлопець може проявити турботу, співчуття до дівчинки та стати на її захист … Це настільки чудово… Що і я би так хотів стати третім серед команди хлопців!
І я би так хотів бути на місті Андрія! У цих моїх бажаннях велика заслуга автора. На мою думку, Александр Папченко стоїть в одному ряді з такими письменниками як Владислав Крапівін, Джоан Роулінг, Сергій Козлов тощо. Хоча, можна сказати, що вони стоять в одному ряді з такими письменником, як Александр Іванович.
Чесно кажучи, я й не сумнівався, що повість буде гарною. Я здогадувався, що повість «Две пригоршни удачи» буде такою, бо спілкувався та спілкуюся з її автором. Проте вона перевершила мої очікування.
Читайте та насолоджуйтесь!
