Казки

Це мабуть, сама незвичайна казка зі всіх, що я написав. Це навіть і не казка, а взагалі незрозуміло що, про дівчинку Юльку і якусь Шишигу... Загалом, це невелике безсоння.

ФРАГМЕНТ: " ... І в кімнаті стало тихо. І у всьому домі. І навіть, ніби у всьому світі. Правда, десь на  п е р іферії бродили голодні миші. Бродили, пищали. Пищали  і жували цеглу і дошки – будували широку, простору дорогу в наш будинок. Будівництво посувалося туго – у мишей хворіли зуби. Ми з Юлькой давно їм не заздрили, зате  миші неймовірно заздрили нам.

«Ах, скільки чарівних їстівних речей, а вони п'ють чай з малиновим варивом, нашіптували (піпікалісь? пікировалісь?) миші. – Який божественний букет! Який чудовий аромат?! А як подають?! Ну що за диво, що за нектар ці старі газети?!»

А ще трапляються на білому світі така брехня і казки, які з ввічливості, називають баєчками. А вже коли ти маєш справу із зайцями, тут і зовсім потрібна така ввічливість, що...

ФРАГМЕНТ: "Не знаю, як у вас, а у нас, якщо хто раптом надумає написати щось гарне про зайця (погане про зайця у нас якось писати не прийнято), то неодмінно починає:

– Зима. Поземка заплітає в коси сиві пасма. Порожньо. Голо. Незатишно.

Він може і не хоче так писати. Може він чай з бубликами п'є на кухні в затишку і роздумує про тепле, добре і ніжне. Але ледве тільки візьме в руки перо, так неодмінно:

– Зима. Струмує поземка над захололим полем. Порожньо і голо людині на неосяжнім просторі, під сірим небом.

Тому ці записки про зайця я почну абсолютно по-своєму. Незвично почну. Друзям на подив, собі й читачеві в задоволення. Отже..."