З чого це почалося… Народився я, з історичної точки зору, вчора, тобто у 1960 році, 4 жовтня. Мій батько — Іван Панасович Папченко, мати — Лідія Данилівна Папченко, у дівоцтві Кондратенко.
Притулок нашій родині дала мініатюрна станція Ямпіль ( нині це село Привокзальне, Сумської області, Україна), де, мабуть єдиною значною будівлею на той час був залізничний вокзал. Янпіль, нанизаний мов намистина на струну Південно - Західної залізниці, губився в перелісках, південних, вже розбавлених полями, приярках Брянських лісів. Я «тарзанив» у цих перелісках, бо дивитися за мною було нікому. Моя мати тяжко захворіла на туберкульоз і їй доводилося довго лікуватися. Батько залишив нас. І я жив з дідусем. Та як він міг вгледіти за мною…
Одного разу, коли ми повернулися з прогулянки, дідусеві стало зле. Мабуть прихватило серце. Вже сутеніло і, щоб знайти дідусеві ліки, бо бачив він погано, потрібно було ввімкнути світло. А встати з стільця він не міг. А я не можу дотягтися до вмикача. Дідусь дивився - дивився, як я підскакую та й заплакав - старе й мале. Наша родина жила якось звично бідно. У нашої сусідки, бабусі, у хаті була земляна підлога, і це нікого не дивувало. Телевізора у нас, звичайно, не було. Було радіо. Старовинна радіола. По якій дідусь, інколи, згадую, слухав «Голос Ватикана» чи дещо подібне…
В селі діяла релігійна християнська секта, яку називали баптистами, і я разом з людьми і мамою відвідував їхні, так звані збори. Мені це здавалося доволі нудним гаянням часу. Разом з дорослими я слухав читаючу в голос Біблію, проте це могло бути скоріш за все Євангеліє. Потім ми причащалися, молилися на колінах...
Дивитися за мною було нікому, і тому я з 1965 року жив у дитбудинку миленького й маленького містечка Охтирка Сумської області.
Дитбудинок. Все в моєму станційному дитинстві було шорсткувате й нерівне — стовбури дерев, паркани, меблі — дерев'яний зі струганих дошок диван, лавка, навіть посуд був щербатий. Мабуть тому, найперше сильне естетичне враження на мене справило звичайне, в червоний горошок, блюдечко і в ньому гірка натертої вареної моркви. Блюдечко стояло на бездоганно рівній, досконало рівній, незвичайно рівній білій пластиковій стільниці. З того часу варену моркву я ненавиджу… Як це все зрозуміти? Ну не подобається вона мені, проте дуже гарно виглядає на блюдечку.
З 1967 року я жив і навчався у школі — інтернаті міста Шостка Сумської області, Україна. Мама була неподалік, в тубдиспансері пристанційного селища Воронежський. Це на відстані 10 кілометрів від Шостки. Та все — таки, мабуть, з-за специфіки її хвороби, зустрічалися ми рідко. Іноді я їй дзвонив. Іноді вона мені. У цьому випадку, черговий по спальному корпусу вибігав на подвір'я і навкруги розносилося: «Папченко, до телефону!».
Прикро, що в той час не було сотових телефонів.
За маминим проханням опіку наді мною оформила Антоніна Микитівна Хвіст. Тобто, я як і раніше навчався в інтернаті, а всі вихідні й канікули проводив у райцентрі Ямпіль, у бабусі. ЇЇ сім'я стала мені рідною настільки, наскільки це взагалі можливо.
Пам'ятаю, кожного понеділка я нісся на п'ятигодинну вранішню електричку, щоб встигнути в інтернат до початку занять. Як зараз бачу — туман. Міст через річку Івотку. Мені здавалося тоді, що таким загубленим я не буду почуватися більше ніколи. Останню сотню метрів я пробігав — вулиця тягнулася впродовж кладовищенського паркану…
Коли мені виповнилося 9 років — померла мама. ЇЇ поховали на станції Янпіль (село Привокзальне). Там дуже маленьке кладовище. Мініатюрне…
Переборюючи всі спроби моїх вчителів російської та української мови й літератури, Ольги Іванівни Шуляк і Ніни Іванівни Пасічник навчити мене, я читав книжки. Хай живе бібліотека імені А.П.Чехова на Петухівці, пригороді Шостки! Здається, я прочитав там коли не все, то половину, це точно
Моє інтернацьке прізвисько — Тапочек.
І взагалі інтернат — це занадто багато для такої короткої біографії, як ця, і тому Бог з ним, залишим його…
У 1977 році я закінчив школу - інтернат і вступив до кінотехнікуму міста Ростов-на-Дону . Шістнадцять років, перша велика подорож, південна ніч, запахи холонучого асфальту, кондитерські пахощі «екзотичних» фруктів… Вперше в житті я вештаюся вночі по вокзалу з деякою сумою грошей в кишені, яка дозволяє мені відчувати себе магнатом. В напівсонному стані, проте, очманілий від вокзальної штовханини, гамору та яскравих вогнів, дійсність розтоплюється, трансформуючись в дещо невловимо казкове. Вже потім я зрозумів, що кілька годин був щасливим…
Під час навчання в кінотехнікумі, підробляв у парку імені Віті Черевичкина в кінотеатрі «Супутник» кіномеханіком…
1980 рік - служба в армії. Залізничні війська. Учебка — у Чернігові: щебінь, лопата, вапно, залізнична катастрофа, ремонтуємо дорогу, юний сержант. «Машка! Дай!» На заклик «дай» ми, просунувши ломики під шпальну решітку, дружно їх рвемо, здвигаючи на міліметр рельси…Шпиталь. Перші поранені з Афганістану. З учебки — в Карелію… Заметене снігом наметове містечко під Кондопогою зустрічає нас диким лементом - лейтенант імярек, вщент п'яний, з даху бараку, репетує благим матом: «Мамо!Мамочко! Забери мене звідси!»
Демобілізувавшись у 1982 році, працював у рідному Ямполі у хімчистці, звідти перевівся в місцевий завод у ремонтну бригаду, потім у кінотеатр «Салют» - кіномеханіком. І, нарешті, у 1984 році переїхав до Свердловська та влаштувався на Свердловську кіностудію. Спочатку працював дольщиком, тобто штовхав візок з кінокамерою, потім супермеханіком, асистентом оператора, другим оператором
Художні фільми, в зйомках яких я приймав участь:
- «Один і без зброї» (Реж. В.Хотиненко, оператор Б.Шапіро)
- «Горобинові ночі». (Реж. О.Кобзєв, оператор Осєнніков)
- «Золота баба». (Реж. О.Кобзєв, оператор Г.Майєр)
- «Затока щастя». (Реж. В.Лаптєв)
- «Команда 33». (Реж. Н.Гусаров, оператор Г.Майєр)
- «Цей гіркий ялівець;. (Реж. Б.Халзанов)
У 1987 році прийнятий до штату СДТРК (Свердловська державна телерадіокомпанія) телеоператором. У цій якості спостерігав післяперебудовний переполох, як-то кажуть з середини. Наприклад: 19 серпня 1991 року в пустому павільйоні зустрічав на роботі демократів. Було дуже нервово… А 4 жовтня 1993 року, на свій день народження, знов таки на роботі, зустрічав чергове безладдя.
У 2005 році залишив Свердловське телебачення і з того часу сам собі пан.
До Союзу Російських письменників вступив у 1997 році.
