«Він в шоці, природно...» — Владік розгублено озирнувся. Пліт був ось він — кроках в п'ятнадцяти. Невже доведеться пливти? А до повороту? Владік прикинув на око відстань, виходило метрів шістсот.
— Та, стій ти! — прокричав Владік і несподівано пригадав про дерево. Роки два тому бурею повалило дерево. Воно впало з обриву. Але важкий комель, що вивернув вiтер із землі, утримував стовбур над водою, так що вийшов зручний трамплін для всіх навколишніх хлопчиськ-нирців.
Обганяючи пліт, Владік кинувся вперед.
— Я чув... — тримаючись за забиту ногу, промовив Владік. — ...Як тільки ти запливеш за поворот. Вони тебе чекають. Розумієш? Я чув.
— Ні, ти бачив, як він мене... врятував, — шмигнув носом хлопчисько, абсолютно не здивувавшись появі Владіка.
— Прокинься! — Владік схопив довгу жердину, протягнуту у важке мідне кільце на кормі, і, відсунувши Кольку убік, почав ворушити їм, марно намагаючись зупинити пліт або хоч би змінити напрям руху.
Колька шмигнув носом, повернув до Владіку забруднене сльозами лице і зло вимовив:
— Дай! Теж мені, млинець...
Він витягнув жердину з кільця і питально подивився на Владіка.
— До того берега. Швидше! — випалив Владік.
— Думаєш, вони шукатимуть?
— Ти, напевно, збожеволів?! — розсердився Владік. — Я своїми вухами чув.
— Ти мені повиражайся, повиражайся тут, — процідив Колька, витираючи очі рукавом. — Заліз тут і випендріваєтся, — вправно орудуючи жердиною, він направив пліт до протилежного берега.
— Там сосну бачиш? Бачиш? Там канал! — махнув Владік рукою, тривожно поглядаючи у бік повороту. — Швидше! Швидше!
— А може, ти брешеш? — завагався Колька. — Щоб по річці шукали. І каналу не бачу, ні фіга.
Лівий берег річки, на відміну від правого, був суцільним заболоченим, густо порослим очеретом і ожиною, на зразок амазонськіх джунглів. Тісно-тісно переплелися колючі гілки чагарників, нависаючи над водою суцільною непереборною стіною. Над цією зеленою стіною підносилося досить чахле дерево. Це і була та сама сосна-орієнтир.
— Стій! — раптом наказав Владік, поглядаючи-то на сосну, то на берег. — Тут.
— І каналу немає ні фіга, — презирливо сплюнув у воду Колька і міряв настороженим поглядом Владіка. — І взагалі...
— Тихіше... — Владік прислухався.— Бачиш вітки? Бачиш, як віяло? Давай туди...
І дійсно, тільки дуже пильний погляд зміг би розгледіти між крислатих колючих гілок простір чистої води, що яснішав.
Колька перехопив жердину і поволі направив пліт у бік чагарників. Довелося сісти навпочіпки, пропускаючи над собою галузь, які тут же зімкнулися за спинами хлоп'ят, немов опустилася зелена завіса...
— Тепер тихо. Стій... — прошепотів Владік. — Чуєш?
Спочатку Колька нічого не почув, але пролунав тихий плескіт води, потім ще, потім голос. Колька обережно, двома пальцями, відсунув вітку чагарника, і хлоп'ята затамували подих. Із-за повороту показався зелений надувний човен з двома могутніми навісними двигунами на кормі. Четверо, в захисного кольору комбінезонах і масках, пильно, здавалося — по сантиметру, вивчали береги річки, мимо яких пропливали... П'ятий гріб веслами, дуже акуратно, безшумно опускаючи їх у воду.
У цей момент у Владіка страшно запершило-зачесалось в носі. Він вирячив очі, більше всього на світі боячись чхнути. Колька покосився на Владіка. Здається, він здогадався, що з тим відбувається, і крізь загар на його обличчі проступили білі плями.
— Вони не повинні були далеко піти. Вони десь тут. На березі. По сантиметру обнишпорити беріг. По сантиметру. Я чую... — вимовив хтось з людей в масках, порівнявшись з тим місцем, де причаїлися хлоп'ята.
— Все-таки їх двоє... — вставив інший голос.
— Четверо вух — подвійна оплата, — промовив перший голос і додав. — Ось я чую, що вони тут...
Нарешті, човен проплив мимо, голоси стихли...
Декілька секунд хлоп'ята мовчки дивилися один на одного, потім Колька тремтячими руками схопив жердину і, відштовхуючись їм від дна, повів пліт углиб болота по каналу. Владік стояв на носі і направляв рух. Канал був вузьким. Береги його, зарослі травою і кущами, тісно змикалися. Пліт часом застрявав, наткнувшись на купину. Тоді Владік люто штовхав її ногами, і рух продовжувався. Потривожені комарі і гнус густою чорною хмарою оточили хлоп'ят і кровожерно дзвеніли. Або це від напруги і втоми дзвеніла кров у вухах хлоп'ят.
Колька працював як автомат: жердина у воду — поштовх! Жердина у воду — поштовх! Але все кінчається, ось і у Кольки закінчилися сили. Відштовхнувшись востаннє, він упустив жердину і знесилено звалився на палубу:
— Що ж... тепер... буде?! — задихаючись, видавив він.
— Буде! — Владік кинувся до корми. — Напевно, вже йдуть по берегу! — Владік перебіг на ніс. — Знайдуть канал. Місце тихе. І... — Владік щулився і раптом рішуче зробив крок у воду, і відразу потонув до пояса.
— Тисяча!! — раптом злетів Колька. — Урубався? Тисяча!
— Що «тисяча»? — з огидою косячись на буру затхлу воду, в якій він стояв, запитав Владік.
— Баксів! — підлетів по дошках плоту до Владіку Колька. — З твого папіка! Млинець! Я потроюю! А за вуха він мені відповість! За вуха окремо. Зрозуміло?
— Потім... Потім порахуємося! Кидаємо пліт. Швидко!
— Як це кидаємо, млинець? — сторопів Колька.— Тут у мене... Та тут у мене все!
— Я тебе чекати не буду, — серйозно попередив Владік. — Передавай привіт, Горбу, — і він видерся на берег.
Декілька секунд Колька дивився на Владіка, потім кинувся до куреня. Сунув руку всередину. Вихопив поліетиленовий пакет, в якому щось глухо брязкало, і бухнувся у воду.
— А ось за це ще сто. А за пліт ще триста! — квапливо деручись на берег, кричав Колька. — Зовсім новий пліт, млинець. Ну, де я тепер такий пліт знайду? Ніде я тепер такий пліт!
— Мотлох... — вичавлюючи штанини, необережно відмітив Владік.
— Що?! — трохи не впав назад у воду Колька.
— Гаразд. Біс з ним — триста! — поспішив заспокоїти напарника Владік. — Кричиш, ніби тебе ріжуть. Пішли. Швидко, — і він заглибився в ліс.
— Ріжуть, — прагнучи не відставати, перейшов на гучний шепіт Колька. — Ще не ріжуть. Але зв'язався я, дивак на букву «ме», з вами і тепер точно заріжуть. І на фіга я зв'язався? Що мені грошей було мало? Так, у мене грошей було мало. А зараз зовсім не буде, коли заріжуть, млинець.
— Ти можеш не бубоніти? — не витримав Владік.
Він зупинився і декілька секунд прислухався. Колька теж насторожено озирнувся...
Тихо було в лісі і добре. Драговина закінчилася. На піску стояли сосни. Крізь їх високі крони світило косими променями сонце. Десь там високо, в глибині безбережного океану, пливли хмари...
— Разом... спочатку було двісті... ні, триста... — донісся до Владіка Колькин шепіт. Владік покосився на супутника.
Той загинав пальці: — Потім додати тисячу. Це скільки буде? Калькулятора немає..."
