Олександр Папченко
Друзі! У разі публікації в мережі цього мого матеріалу, активне посилання на мій сайт обов'язкове!
Освідчення в коханні у казках, брехні, байках.
Не знаю, як у вас, а у нас, якщо хто раптом надумає написати щось гарне про зайця (погане про зайця у нас якось писати не прийнято), то неодмінно починає:
– Зима. Поземка заплітає в коси сиві пасма. Порожньо. Голо. Незатишно.
Він може і не хоче так писати. Може він чай з бубликами п'є на кухні в затишку і роздумує про тепле, добре і ніжне. Але ледве тільки візьме в руки перо, так неодмінно:
– Зима. Струмує поземка над захололим полем. Порожньо і голо людині на неосяжнім просторі, під сірим небом.
Тому ці записки про зайця я почну абсолютно по-своєму. Незвично почну. Друзям на подив, собі й читачеві в задоволення. Отже...
ЗИМА.
Струмує над захололим полем поземка. Голо, порожньо і самотньо людині під рівним сірим небом. Два неосяжні простори, поле і небо, небо і поле, однаково сірі, однаково рівні і однаково пустинні, залишені людьми, якось перемішалися. Візьми та поміняй небо і землю місцями – мало що зміниться. Хіба що на тьмяні стебла кінського щавлю, що стирчать з такого «неба», злетить звідкись заблукала синиця. Очманіє злегенька. І понесе її вітер безладно перекидаючи, понесе з відвислою щелепою і збентежено ляскаючими очима, як жмут жовтої вати . І перекидатиметься та синиця, з безглуздо розпушеним хвостом, до самого лісового узлісся. А там зачепиться за сучечок під важкою ялиновою лапою і замислиться – що це їй привиділося в небі? Що причудилося? Чи вона, синиця, просто нервує?
Ага... Я сказав на узлісся? Так от, саме на лісовому узліссі стояла маленька замерзла річка. Восени, коли в лісі розквітає листя, він вже якось особливо красувався над тихою водою. Річка замилувалася і біг припинила, щоб дзеркало не морщилося. А вночі мороз! І посипалося кольорове листя з дерев. Ніби серпентином усіяло землю. Враз пропала вся краса. Схаменулася річка, хотіла було далі бігти, але пізно. Гладеньким льодом скував її мороз. Береги довго реготали над невдалою утікачкою. Кривлялися. Самі–то, самі, низькі, непоказні, все в очеретах та купині, а туди ж. Ну і докривлялися! Не помітили, як спочатку сніг, а потім поземка і мороз витягнули їх дурні носи дружніми зусиллями, до меж химерної довжини і залишили в такому безглуздому положенні. Ось вам і хихоньки–хахоньки! Вийшов з носів чудовий місток, з малесенькою дірочкою посередині – зручна дорога для поспішаючого, нервового зайця.
НЕ БУДІТЬ ЗАЙЦЯ НА СВІТАНКУ!
І не дивно, що у зайця розігралися нерви. З краденою–то морквиною в зубах! Але справа не в моркві, а просто гавкають у вухо сплячому зайцеві різні собаки. Вам би так гавкнуть, ви б теж рознервувалися, а то і взагалі розчарувалися б в людях. У таких випадках потрібно зняти з себе мокрі штани і нашльопати собаку по обличчю, щоб не гавкала, але, скажіть, звідки у зайця штани?
От і мчить розлючений заєць з краденою морквою в зубах і фізіономія при цьому у нього досить таки піратська. Немов це не поскакайчик вітчизняної природи, а хтось, з гострим кинджалом в хижих піратських зубищах, неголений, вусатий, жахливий і шукає помсти.
– Собаку мені! Собаку! Ту, що гавкнула у вухо минулого тижня!
От... Не достатньо зайцеві, для повноти портрета, важкої мідної сережки у вусі та пістолета з широким дулом. Правда, з такими от вухами сережка неодмінно чіплялася б за кущі і різні ялинки. А хіба наздоженеш пса, якщо тебе щось там постійно чіпляє, гальмує і відволікає? Мисливця ще може і наздоженеш, а вірного йому пса, ніколи. Так чесоне!
А взагалі-то, один мій знайомий заєць, якого в черговий раз рано розбудив безцеремонний пес, розлютився. Розлютився і розробив відчайдушний план. Увечері, коли вірний пес догриз улюблену кісточку і спав, згорнувшись калачиком у будці, мій знайомий заєць по-пластунськи підкрався і гаркнув у вухо собаці все, що думає про її звички. А потім виліз на огорожу і звідти до глибокої ночі спостерігав, як мисливець ловить по городах свого відданого друга:
– Тю–тю–тю! Шаруля! До мене!
А потім, зловивши, заспокоює до опівночі:
– Ти чого, Шаруля? Га? Хто образив?
А мій заєць в цей самий момент я-як гаркне у відкриту кватирку:
– Ось вам гавкать! Лячно?!
І дочекавшись, коли у мисливця почнеться гикавка, а Шаруля поліз за шафу ховатися, мій знайомий розреготався ніччю, як який-небудь пугач, або ще жахливіше. От так – ХА! Ха-ха-ха!
І ще для страху, осоружно так, клацнув зубами – клац!
ВВІЧЛИВІСТЬ – СТРАШНА СИЛА.
Зовсім іншого обороту справа набуває, коли зайця будять ласкаво. Сам бачив. Йде бувало собачка і пісеньку співає. У такт, значить, під свою собачу лапу наспівує:
Йшли собачки краєм поля
Ать! Два! Три!
І нанюхали собачки
Пташечку в житі!
Солов'я, солов'я, пташечку
Ка-анареєчку, нанюхали в житі!
Йшли собачки краєм поля
Ать! Два! Три!
І нанюхали собачки
Гніздечко в житі!
Солов'я, солов'я, пташечки
Канареєчки! Гніздечко в житі!
І на цьому місці пісні, зирк! Що таке?! Не інакше зайчик спить. Тоді пес, бувало, тихенько так наблизиться і легенько, отак, лапою до зайчика доторкнеться:
– Дозвольте вас торкнутися.
– Що? – заєць йому. – Котра година? Так-так, я дуже вами розчулений.
– Ні вже, дозвольте з вами не погодитися. Ви тут під кущем лежали, а я…А ви… Пробачите, але я не можу з вами погодитися, все-таки, на мій погляд, ви ще не дуже зворушені. Тому як я в «стійці», пробачте, на вас стою тут спозаранку...
– Та що ви, – тут розбуджений заєць помічає нарешті підняту передню лапу собаки. – І дійсно! А я ні сном, ні духом. А ви дійсно. У вас чарівна «стійка». І цей… Чудовий профіль. Ага. І блиск якийсь немеркнучий в очах. Ага. Так. А то знаєте, у нас тут одна лягава минулого тижня в болото провалилася. Не чули? Ну, так ніякого ж порівняння проти вас. Ні-ні, не переконуйте з скромності – навіть віддалено. Я залишаюся при своїй думці!
– Ви м е н і безумовно лестите, – собака починає зрадницьки червоніти, починаючи з носа. – То був Маркіз, з таким шикарним родоводом, що… У нього мама, сама Ельза з Тюрінгиї, а тато, так той взагалі, якщо собаки не брешуть, Мак.
– Як?
– Мак. Ірландець.
– Ірландець, кажете? – Заєць, примружившись і захоплено цокаючи язиком, обходить навколо застиглого пса. – Безумовно, з вами ніякого порівняння. Ні. А цей мужній поворот хвоста?! Га?! Хіба це хвіст?
– А що це? – косить собака собі за спину.
– Беркут! Струна! – вигукує приголомшений заєць.– Н–ні, я повинен, просто зобов'язаний покликати ще зайців. Нехай прийдуть і подивляться справжню «стійку». Нехай. Прийдуть, побачать і, не побоюся навіть цього слова – виявлять своє захоплення і отримають це… як його… неземне враження.
І поки пес ціпеніє від захвату, заєць поспішно віддаляється, на ходу витираючи сльози, чи від захоплення, чи просто давлячись реготом.
Скоро, або до вечора, в лісі лунає хода. Кроки. Тріщать суччя, щось безупинно брязкає і лається. Через деякий час, спіткнувшись, це щось, дуже брудне і зовсім змерзле, випадає з кущів на галявину. Потім це щось довго борсається в снігу і все одно це йому не допомагає зігрітися, хоча мабуть воно це робить не для того, щоб зігрітися, а так, з інтересу.
Потім мисливець встає і перестає брязкати своїми зубами. Як же! Ось він його рідний Бобік, стоїть з піднятою в «стійці» ногою і такий яскраво-червоний від заячих компліментів, що аж сніг навкруги з шипінням плавиться, ніби це тут не собачка, а місяць Квітень з відомої народної казки.
– Що він тобі сказав, Бобік?! – вигукує мисливець.
Так, велика сила ввічливість. Ви скажете, таких зайців не буває? Ще і не такі зустрічаються особи. Такі нахабні попадаються, що прямо, прямо… ну ось, послухайте!
ОКРЕМА, ОСОБЛИВОНАХАБНА ОСОБИНА.
Ось, представте, бреде собі мисливець по лісу і нікого не чіпає. Однією рукою, він, як і належить, рушницю міцно стискає, іншою, звичайно, патронташ. І тільки наш мисливець побачить зайця, починає по недосвідченості рушницю рвати із-за плеча. Метушиться, ясна річ. Ковбасу і огірок з рук на землю упускає. І невтямки мисливцеві, що перед ним не проста, а особливонахабна особина. Так от, в цю тривожну мить особина і говорить:
– Не поспішаєте так, за ради Бога. Що ви поспішаєте, не розумію? А то і до біди недалеко. Ще стрілите куди непопадя. Ви не поспішайте. Я ось тут стану. Вам зручно? Сонце, пробачите, в око не лупить? Не сліпить? Так, дійсно, тут тінь трішки. Зливаюся, хе-хе, так би мовити, з фоном. Та ще б я не зливався, якщо линяв я цього року якось пізно. І нерівномірно чомусь. Я, з вашого дозволу, зараз гілочку відігну. Ось. Тепер вам повинно бути дуже зручно цілитися в мене. Тепер ви в мене не промажете. Так, на чому я зупинився? А–а, так! Линяв я нерівномірно. Вже і не знаю чому, але весь якимись плямами пішов. І із-за цих плям одне мазило в мене з двох метрів не вцілив. Ви не повірите – зі старої осики жолуді як вітром, а в мені ні дробинки, пробачите за таке слово, не застрягло. Ой, що це з вами? Ні, ну так ви промахнетеся в мене. У вас же руки, знову пробачте за це слово, тремтять, і мушка стрибає, як ... Як вас тільки з такими нервами на полювання одного відпускають? Ось же я бачу, дуло безумовно йде кудись убік. І не треба на мене, пробачите за вираз, очі закочувати. Прийшли на полювання, так стріляйте! Припиніть негайно бліднути! А хочете я до дерева притулюсь? Хочете?
– Нi! – тут мисливець зазвичай кидає рушницю на землю. – Це вище всіх моїх людських сил! – вигукує мисливець і падає поряд зі своєю рушницею в глибоку непритомність.
– Не хочете стріляти, як хочете, – бурмотить заєць. – Що я вам, Колумб якийсь, примушувати? Тільки рушницю шкода. Не дай Бог ще зламається – обов'язково скажуть, що заєць зламав. Атож - так і скажуть… – сумно зітхнувши, особливонахабна особина віддаляється. І віддаляючись, муркоче собі під ніс:
– Ваше благородіє, пані успіх,
Для кого ви добра... ми–ми–ми.
Для кого інакше...
Дев'ять грамів в серці, постій... не ми–ми.
Ось така вона, ця особливонахабна особина.
СУМНА КАРТИНА.
А тим часом, наш старий знайомий, нервовий і розчарований заєць, благополучно забрався зі своєю морквиною в саму хащу–глухомань. Озирнувся – що за душевне видовище, ці ялинки в засніжених сарафанах! Дуже!
– Ех ви, шишки перезрілі, – ласкаво промовив заєць і почав снідати.
Ялинки поворушилися. Сніг беззвучно поплив вниз по широких їх лапах, поки не шльопнувся зайцеві на потилицю. Заєць поперхнувся морквиною і довго відкашлювався, сором'язливо прикриваючи рот лапкою.
– Пожартувати вже не можна, – нарешті пробурчав заєць. – Життя, самі розумієте – собаки, люди, вовки. З ранку набiгаєшься за морквою – лапи відвалюються. А тут ще машин розвелося, бензином смердять. Ось помру ненавмисне, тоді шарудітимете колючками… в траурному караулі. – Заєць важко зітхнув. – Мовчите? Теж мені, вартові змерзлого лісу…
«Вартові» мовчали. Зверху було видно, як заєць по черзі тре лапами свої довгі вуха і загнувши кінчики, хакає на них, гріє.
– Ось виїду до Аргентини, в морозостійкому варіанті. Кроликом влаштуюся. Буду палицями банани з пальм збивати. Туристів лякати. Усмішкою. Ситро питиму. Кока-кола називається. Перелиняю в мутнувато–зеленого, під колір джунглів і спекотних кипарисів і стану капризним, як дитина... – Заєць зіщулився. – Мовчите? Злякалися, ялинки–шишки.
Вітер стих. Ялинки завмерли в заціпенінні.
– Шкода вас, а то давно б виїхав. Злиняв би… і виїхав. Стояли–б тоді наодинці, словом перекинутися ні з ким. Що за сумна картина.
Ялинки полегшено гойднули верхівками – як же, заєць знову передумав виїжджати і це означає що ліс продовжується.
Не знаю, як там у вас джунглі без анаконди, а у нас ліс без зайця не ліс. Зайця немає – ліс кінчився. Так-то.
КЕША І ОКУЛЯРИ.
Якось на одній сонячній галявині валялися в невимушених позах зайці, коли раптом, в густих кущах, тих, що оточували поляну, почувся підозрілий шум. Тут, змагаючись один з одним в хоробрості, зайці схопилися, щоб, значить, лицем до лиця зустріти небезпеку.
Розсовуючи спиною гілки, задкуючи, на поляну вибрався заєць на ім'я Кеша. Сопучи і спотикаючись, цей новоприбулий заєць, тягнув по землі великі, у важкій роговій оправі, окуляри. Опустивши дужки окулярів на землю, Кеша витер піт з чола, обтрусився і озирнувся. Подекуди з трави стирчали довгі заячі вуха і дрібно тріпотіли, напевно на вітрі…
– Гм–гм, – прокашлявся новоприбулий і склав руки за спину. – Я це – Кеша. Не бачите хіба?
Тут зайці встали і запитали:
– Чого це ти Кеша, притягнувв таке?
– Що-що – окуляри!
– Окуляри! – здивувалися зайці. – А де ж це такі гарні дають? Кому? Почім продають такі важні?
– Де–Де. Де дають там вже немає. Це мені запропонували як... як... Ну, не знаєте хіба, що окуляри носять найрозумніші? І якщо б я не був таким скромним – так! – скромним, я б сказав – наймудріші і далекоглядні. Звичайно, я спочатку відмовлявся, навіщо, може я не зовсім самий, а вони – носи! Нам видніше!
Зайці шанобливо принишкли. Вухами перестали ворушити. Зайцям стало трішки завидно.
– Тепер, – продовжив Кеша, – я будь-яку моркву за кілометр розгледжу. Або хоч навіть за два. Кілометри. Я в окулярах моркву і під землею розгледжу.
– Здорово! – захопилися зайці.
– Та що морква, – розійшовся Кеша. – Я тепер будь-якого мисливця, знаєте, як бачу? Він ще удома морквину... тьху! вареники їсть, а я його вже бачу! Він ще тільки у вікно глянув на погоду подивитися перед полюванням, а я вже тікаю. Та що там тікаю! Ха! Я крізь свої очечки гляну і дерево бах! Повалив. Або хоч Потаповича ударити? Запросто! Потапича запросто, а вже якусь миршаву собаку або там лисицю... Тільки крізь очечки подивлюся, напружусь - ні, напружинюсь як пружина і, будь ласка, готово – лежить лисиця догори лапами, вибачення просить. А я ще подумаю, прощати або хай так лежить. До весни.
Кеша замовк. Ошалілі зайці відвісили щелепи і в цій повній тиші, один шепелявий заєць раптом пригадавши, що він невіруючий, а стоїть разом зі всіма розвісивши вуха, як віруючий, сказав, іронічно кривлячи губи:
– Хм! Моркофь, я ще може як- небудь і повірю, а щоб самого Потаповича ударити, це ти Інокентій прибріхуєш. Потаповича, ні за фто не повірю.
– Як це? – навіть образився Кеша від такого нахабства.
– Хм! А ось так! – невіруючий заєць встав в позу, тобто гордо склав на грудях руки. – Ні – за – фто! – і позадкував.
– Я бачу мені тут не вірять, – протягнув сумно Кеша, і з полегшенням додав. – У такому разі умиваю руки. Мені залишається жалкувати. Як це сумно. Я пішов. Віддаляюся. Все. Привіт всім!
– Як це привіт?! – дружно обурилися зайці. – Ти що, нашого Людвіга не знаєш? Ми ж тобі віримо! Утри Людвігу носа! Удар. Потаповича удар. Тільки не дуже… Легенько!
– Хм! Ні за фо! Шарлатанство, – почав нудно дивитися в небо Людвіг, – Не вірю! Хоч ви тут кричіть, хоч лопніть ви тут всi!
– Не варто, мабуть, забивати Потаповича, – загаласували зайці. – А то ще образиться. Ген ялинка і шишка на нижній гілці. Так ти її зріж через окуляри. Доведи Людвігу.
– Ну якщо шишку, – посмутнів Кеша.
– Хм! – видавив з себе, як би над силу, але в той же час з таким значенням, невіруючий Людвіг, що Кеша мерзлякувато зіщулився.
– Шишку!!! Шишку!!! Шишку!!! – заволали з усіх боків, знудьговані за видовищами, зайці.
– Ну гаразд. Блазень з вами, – Кеша, похитуючись, встановив свої окуляри на трухлявому пні, розсунув ширше дужки і благаючи про диво, яке врятує його від ганьби, прийнявся крізь запорошені скельця дивитися на ялинку, що стоїть на віддалі. І довго дивився. Зайці принишкли. Вони теж в усі очі вирячилися на шишку, яка повинна була ось-ось впасти. І шишка впала! Ще й як впала! Спочатку пролунав страшний гуркіт. Ялина похитнулась. Злощасна шишка полетіла на землю, а разом з нею на голови сторопілих зайців обрушився водоспад шишок. І тут із-за ялини, тримаючись за забитий лоб, на поляну вивалився ведмідь Потапович. Вивалився, затнувся за пень, на якому лежали окуляри, і розтягнувся на весь свій могутній зріст. Хвалькуватий Кеша ледве встиг відскочити.
У наступну мить зайці дружно рвонули з галявини.
Потапович підвівся, поялозив лапами в траві і підняв окуляри.
– Ось же мої окуляри! – зрадів він. – Адже пам'ятаю - поклав на пень, а на який пень. Ну і роззява я.
Любовно протерши скельця і поставивши окуляри на ніс і озирнувшись, Потапович сказав:
– Дивно – нікого. Адже своїми вухами чув, як мене кликал. Мишку, Мишку, – і почухавши шишку, що роздулася на лобі, додав. – Все життя в лісі, а варто втратити окуляри і на тобі – довбешкою в ялинку. Ну, куди це годиться? Нікуди це не годиться.
А тим часом зайці бігли. Лідирував Кеша. Йому в потилицю схвильовано дихав шепелявий Людвіг.
– Ти фо наробив?! – кричав Кеші Людвіг. – Тебе хто просив Потаповича забивати?! Тебе просили ма–а–аленьку фифечку зрізати! Фо тепер буде?!
– Фифечку – фифечку! – ледве не плачучи, кричав йому шепеляво у відповідь Кеша. – Хто тебе просив не вірити?!
КЛЮКВОНЬКА.
Слід визнати – якби Потапович так вдало не знайшов свої окуляри, то трапилося б непоправне. Без окулярів, ясно кожному, Потапович не зміг би грати в шахи. А Клюквонька чекати б його не став. Такого образливого зайця ще пошукати! Втім, давайте по порядку. Приліпивши на лоб пластир і захопивши шахи Потапич бадьорим підтюпцем попрямував туди, де лісова річечка примхливо вигинається петлею і де чекав його Клюквонька.
– Спізнюєтеся, добродію, спізнюєтеся. Ми з вами домовилися зустрітися допоки тінь від березового сучка не торкнеться вільхової гілки . І що ж я бачу?
– Що? – Потапович квапливо розставляє на дошці фігури. – Що ви бачите? – Потапович хвилюється. Лапи тремтять. Фігури падають.
– А те, що тінь вже на гілці, я бачу! Мурашку вже можна упоперек покласти на неї – ось скільки тіні на гілці. Якраз, якщо мурашка витягнеться, їй від кінчиків вусів до п'ят буде.
– Так вже і до п'ят, – примирливо зауважує Потапович.
– До п'ят, до п'ят. І це я беру не чорну, зверніть увагу, мурашку.
– А яку?
– А руду. А руді, як відомо, довші.
– І кусючіші. Минулої зими, каналія руда, в барлозі відтанула, так ледве вигнав.
– Знову ви, Потаповичу, мені зуби заговорюєте. А то, якщо чесно, набридло мені з вами возитися. Вічно ви спізнюєтеся, фігури плутаєте і постійно програєте. Ось і вчора дев'ять разів програли. Думаєте, мені цікаво, якщо ви постійно програєте?
Врешті-решт, після довгих умовлянь, Клюквонька робить перший хід.
Потапович лежить, сперши свою велику голову на лапу і пересуває фігури ніжно. Клюквонька напроти – бродить по галявині, лише зрідка зупиняючись біля дошки. І фігури заєць рухає стрімко, немов боїться не встигнути. Клюквонька закладає руки за спину, хапається за голову, переплітає пальці і так голосно тріщить ними, що один дятел, який задрімав, впустив шишку.
– Ну що ви мені тичете сюди пішака, – бурмотить Клюквонька. – Зовсім навіть марно ви його сюди ставите. Хіба вам, Потаповичу, не ясно, що я його зараз турою, а потім так, а потім сюди, і вам мат в три ходи. Матюльничок класичний.
– Як би не так…
– Ви ризикуєте, добродію. Ой, ризикуєте, – шепоче Клюквонька, рухає фігуру, тікає на край галявини і кричить звідти.– А вам шах, люб’язний ви мій!
– А я сюди… – не поспішаючи, переставляє фігуру Потапович.
– Ха-ха, сказала жадібна блоха! – вимовляє загадкову фразу заєць, хапається за голову, мугикає, мне вуха і нарешті рухає фігуру і несеться на край галявини.
– Бац! І немає вашої турочки! – і Потапович знімає з дошки фігуру.
– Стій! Як?! Чому?! – підлітає до дошки Клюквонька. – Де стояла? А ця де стояла? – Клюквонька, не вірячи своїм очам, переводить розгублений погляд з Потаповича на дошку і назад.
– Нічого ловити гав, – посміхається ведмідь.– Пригадую, вчора ви мені лекцію прочитали про шкоду неуважності.
– Як же це? – трагічно шепоче роздосадуваний Клюквонька і з подесятереною зосередженістю упивається поглядом у дошку.– Я ж пам'ятаю, ще так і подумав – терміново, Клюквіще, прибирай звідси туру, а то цей... цей ведмідь її о–бо-в’яз-ково поцупить. Ну, нічого–нічого–нічого. На щастя, Абу, знав секрети індійських йогів, – знов вимовляє загадкову фразу Клюквонька, пересуває фігуру і невпевнено, спиною вперед і не відводячи очей від дошки, бреде до краю галявини.
– Ой! Вам…мат, – Потапович перелякано дивиться на дошку.
– Що?! – Клюквонька кидається до місця трагедії.
– Може… може я неправильно сходив? – шепоче перелякано Потапович.
– Правильно, – страдницьки морщиться Клюквонька.– Все правильно. Бий щигля.
– Може, якось… – тягне ведмідь.
– Що, виграв,ще і знущаєшся? Так?
Потапович обережно торкнувся пальцем заячої голови – Клюквонька сторчма полетів у траву.
– Ага! – схопившись закричав Клюквонька.– Так от ти як! От як з тобою грати! Я йому щиглика, а він! А він мені щиглище!
І Клюквонька кинувся геть з галявини.
– Ет, треба ж так пошитися в дурні, – бурмотить Потапович, збираючи фігури. – З ким тепер грати в шахи? Ніхто ж не вміє. Треба ж було так ненавмисне виграти! Ет!
Зібравши шахи, ведмідь йде і стає тихо. Лише зозуля кує. Доведеться тепер рахувати її куки. Прикмета така, скільки куків налічиш, стільки і жити…
– Раз, два, три, чотири… п'ятнадцять, шістнадцять…сорок вісім…сімдесят дев'ять…триста чотирнадцять.
Тьху! Не знаю як у вас, а у нас зозулі дуже людинолюбні. Тому я цю свою розповідь про Клюквоньку і Потаповича закінчую, а ви, якщо бажаєте свій вік достеменно знати, рахуйте собі на здоров'я далі зозулині куки.
ПАНАЦЕЯ
Тим же запашним чудовим вечором заєць Говорулька наткнувся на краю кучерявої просіки на вовка Фадея.
– Ви?! – стрепенулося вовчище і, схопившись за нижню щелепу, простогнало. – Мені бачити вас недобре.
– Я теж не в захваті, – парирував Говорулька, на всякий, непередбачений випадок, відсовуючись подалі. – Що, зуби болять? Потрібно було дієти дотримуватися.
– Я дотримувався! – закричав Фадей і змолився. – Доктор, тільки на вас моя надія!
– Та я не доктор! У мене немає диплома. Ну, скільки повторювати? Я вам не панацея, – розхвилювався Говорулька.
– Ціпенію! Доктор, вже ціпенію! – хлипнув вовк. – О! Як я ціпенію, хто б знав! По ночах безперервно, доктор, лежу в повному заціпенінні. Ворухнутися боюся із-за зуба. Вірите?
– Тьху! Ну, добре–добре... Зуби, кажете? – зглянувся Говорулька, і як годиться докторові, багатозначно потер руки. Цей рух насторожив Фадея i він, просто на очах став втрачати віру в благополучний результат лікування.
– Але ви ж гуманний? – запитувало спохмурніле вовчище.
– Налякати б тебе, – замість відповіді пробурчав Говорулька.– Тільки як це зробити? Яким чином? Га? Або вже залишити як є? Га?
– Налякати! – схопився за щелепу Фадей.– Ви мене не знаєте, я та–ак лякаюся!
Говорулька витягнув мотузок і прив'язав вовку до хворого зуба. Інший його кінець доктор прив'язав до осики.
– А це не боляче? – насторожено спостерігаючи за приготуваннями, поцікавився Фадей.
– Не боляче, але дуже страшно. І чим страшніше, тим безболісніше, – пояснив Говорулька, озираючись по сторонах. Не знайшовши відповідного інструменту, заєць раптом плюхнувся на землю і поповз до пацієнта, жахливо звиваючись всім тілом, шиплячи і обмацуючи листя висунутим язиком, немов яка- небудь змія.
– Що це було? – замість того щоб лякатися, запитало Вовчище.
– Змія… – піднімаючись із землі, пояснив доктор. – Так. Дійсно якось непереконливо вийшло. Повзаєш тут на череві перед всякими вовками, зображуєш незрозуміло що, – пробурмотів Говорулька і перетворюючись, вчепився у позадкувавшого Фадея. – Адже ви дикий собака! Га?! Не чую!
– Дикий, – невпевнено промимрив Фадей.
– Ага! – підстрибнув Говорулька. – А її так просто не налякаєш, собаку дикого! – доктор кинувся в кущі і через мить вилетів звідти з величезною дубиною в руках. – А ось і ліки! Ну?! Лікуватися будемо? – підняв над головою дубину доктор.
– Мамо! – Фадей відскочив. Мотузок висмикнув зуб, але вовчище цього навіть не помітило. Воно мчало по лісу, закидаючи за вуха задні ноги. За ним з дубиною біг Говорулька. На щастя для вовка, в цей час по лісу бродив сумний хвалькуватий заєць Кеша. Після події з окулярами Потаповича, Кеша почав шепелявити. Помітивши так до речі потрапившого йому на очі Говорульку, Кеша не роздумуючи кинувся йому напереріз.
– Доктоф! Мені тільки вас не вистачало!
– Що? – все ще тримаючи над головою дубину, зупинився задиханий Говорулька. – Вам теж лікуватися?
– Теж, – безглуздо посміхнувся Кеша. – Від шепелявості.
Життя Кешi врятувала природжена дивовижна стрибучість. Дубина доктора опустилася, але Кешi поряд з Говорулькою вже не було. Мнучи невисокі кущі, Кеша летів через ліс з витріщеними від жаху очима і вухами, що майоріли за вітром. Зате шепелявість покинула хвалькуватого зайця.
Доктор, що залишився наодинці, опустив дубину і задумливо почухав потилицю:
– І хто сказав, що в світі не існує панацеї?
І розреготався. Ось таке тонке відчуття гумору у наших зайців.
Ой-ой-ой! Не знаю як там у вас, а у нас, якщо візьмешся писати правду про зайця, то неодмінно до того забрешешся, до того... Слухати совісно! Але далі одна тільки правда!
ПОЛІТ ЇЖАКА.
Бувало всі сплять в лісі: сосни, дятли, хмари. І раптом, порушуючи тишу, я-а–ак виплигне з-під корча заєць і давай кричати про те, як його не люблять:
– І це сон?! – розоряється заєць. – А я кажу не сон! Не сон, а замасковані кошмари!
Тут заєць валиться на пагорб і починає виливати душу вкритому мохом пеньку. Зупиниться, зловить у траві суничку, з'їсть і знову виливає:
– Ніхто не питає, що зайцеві сниться. Ти, пнище, не повіриш, але жодна душа. Всім плювати! Всім. А між іншим, одні тільки собаки перед очима стрибають. І ворушать мордами.
Від такого кошмару сосни зіщулилися – посипалися з них шишки. І якщо ви, не приведи Господи, в цю годину спите під сосною, так вам обов'язково по голові ударить шишка. І ви все життя, що залишилося, не розібравшись з переляку в причинах шишкопаду, розповідатимете легковірним про їжаків, що проносяться в піднебессі:
– Значить так – лежу, – розповідатимете ви. – Дивлюся – їжаки. У піднебессі. По-молодецьки розпрямивши колючки. Що за видовище! Але, остерігайтеся роззявленого рота, громадяни. Як тільки у вас від захоплення побаченим відвисне щелепа, їжак неодмінно помітить виблискуючі ваші зуби, і не забарившись, склавши колючки, каменем звалиться на вашу голову. Жахливо небезпечні ці їжаки. Викотять свої хижі очі і зиркають з піднебесся, розшукуючи в очереті перелякану здобич, – захлинається від вражень той, хто ненавмисно задрімав під сосною.
А між тим, бреше він все. Не вірте йому ніколи! У їжаків, знаєте, який гострий зір? Не кожен заєць таким може похвалитися. І не падають ніколи їжаки, склавши живописно колючки, з піднебесся на самотні лисини заблукалих подорожніх, що поблискують в темряві червневої ночі. Брехня це і мерзенний наклеп! А літають їжаки, якщо хочете, тихесенько–тихесенько. Бувало, пливуть у хмарах і курликають жалісно, аж за серце, негідники, хапають всіх, хто попадеться.
– Е–е! – піднімуть голови, ті хто попався. – Їжаки на південь потягнулися. Пора і нам готуватися до зими.
ДОРОГИ.
Не човгайте, зайці, п'ятами! Не протирайте в траві дірки! А то варто тільки зайцеві човгнути ногою, як цілі натовпи цікавих збігаються подивитися, що там такого заєць в траві знайшов? І ось від цього човгання беруться наші дороги. Заєць човгне п'ятою, а допитливі особи толочитимуть околиці.
Іноді в серцях запитаєш, бувало, зайця:
– Ну, що ж ти, зараза така, заєць, човгаєш? Навіщо?
– А ось, – відповідає тобі заєць, – човгається якось. Звук мелодійний, чи що.
БЕРЕЗИ.
Берези. Від їх сніжної кори і в липні віє квітнем. Зберешся йти, вже йдеш, але раптом зупинить тебе щось. Ти озирнешся – берези. Немов бурульки залишилися з січня. Немов їх ненавмисно весняне сонечко забуло розтопити. І ось вони, сочаться, тануть на липневій жарі і стікають, крапля за краплею, в небо. І там, в небі, все синє – розсинє від цих крапель.
Тоді я повертаюся в березняк. Беру першого зайця, що загавився. Притуляю його до прохолодного березового стовбура. Прошу так постояти. Відходжу убік. Озираюся. Тепер все – я схочу сюди повернутися.
ОСТАННЄ…
Описуючи вітчизняну природу, я якось випустив з уваги найважливіший метеорологічний феномен, про який часто питають туристи. Мовляв, що це за тріск лунає у нас в лісі в сорокаградусний мороз? І дійсно, звідки наїжджій людині знати, що це тріщать щелепи позіхаючих черв'ячків. А все як відбувається. Дуже просто. Зазвичай черв'ячки і всякі гусенички сплять в завчасно викушених дірочках, під корою дерев, і ні за які пряники вам їх не виштовхати в січні місяці на мороз. Виштовхати не можна, але гусеничка сама виповзає подивитися на погоду. Подивиться, і від цього нескінченного снігу така туга в її душі утворюється, що гусеничка тут же починає позіхати. І ось на цей тріск злітаються птахи, тому що взимку їжі мало. Але черв'ячки так заразливо позіхають, що синиця, на що вже птах стриманий, бувало, тільки пристосується зжерти позіхаючу гусеничку і теж очі раптом викотить, лапи розчепірить, витріщиться вся, як все одно що пугач який і судорожно, без жодного задоволення позіхне. А гусеничка, користуючись моментом, пірне назад в свій будиночок, і вже засинаючи, бурчить і лається. Бурчить про те, що зима. Що поземка заплітає в коси сиві пасма. Про те, що порожньо, що голо. Бурчить про те, що зима не кінчається, хоча напевно відомо, що всьому є кінець. І у моєї розповіді теж є кінець. І він тут. Все! Крапка.
не то что надо 
