Казки

Друзі! У разі публікації в мережі цього мого матеріалу, активне посилання на мій сайт обов'язкове!

Олександр Папченко

Невелике безсоння

Літо закінчилося вночі. З вечора останні слабкі пориви теплого повітря проводили день. І день загаснув. Утихнув і вітер. Укрили сутінки будинки і ліса, і під запоною темноти, при ясному зоряному небі, дохнуло дзвінкою свіжістю. Північний вітер, загорнувши з нескінченних просторів далекого Океану, трохи чіпанув землю, і поголубела трава на пагорбах. І дерева, що жили довго, відразу здогадалися – прийшла осінь. Осінь прийшла, готуйся до карнавалу, ліс. А не те пропустиш час, зарядять дощі, обшпарять крихкі гілки, і посиплются–посиплются листя в грязь. Який прорахунок!

Вода почорніла в невеликому лісовому озерці. І само–то озеро стало на зразок чорнильниці. До того ж берези, немов гусяче пір'я, вістрями увіткнені в невисокий топкий берег, так і просяться в руки. Ушануй! Мочай їх в студену озерну воду та виводь на здоров'я карлючки, недалеко від узлісся, по жовтіючій стерні скошеного поля. А забрудниться перо – сміливо витирай об копешку сіна. Спеціально неначе їх тут розкидали. Славний буде лист! Тільки після поверни перо на місце, щоб не чесали уранці сільські і всякі проїжджі потилиці і язики, зустрівши в чистому полі на рівному місці самотню березу. Да–а. Проте перевелися кудись велетні і тепер ніхто не знає, як писати березами. Та і лісовики, і інші мешканці лісові, напевно, повивелись. Інакше їх обов'язково сфотографували б з якого–небудь нізколетающего супутника, а потім продавали–б календарі з фотокартками лісовиків всюди. І недешево. І в чому мати народила, Лісовика. І це особливо образливо, оскільки народила матір Лісовика голяком. Кому сподобається така нудьга? Ось вони і повивелісь. Або перевелися, хто його знає, в недоступні гори Тибету, і там за помірну плату лякають туристів і ентузіастів.

Проте ближче до ранку з озера піднявся туман. Спочатку він висів великим млинцем над чорною водою, але потім разросся–разохотівся і накрив теплою ковдрою берега. Дуже добре туман допомагає від простуди всякій комашці і звірові, що не встиг сховатися в дуплі, норі або щілці. Вузькою білою лінією туман розрізав навпіл дерева, і їх крони безпорадно закачалися над землею. Здавалося, тільки чіпни їх, і вони полетять абикуди. А хоч і на південь. Зиму перечікувати. Жалко, вітру не було. Дути було нікому. Тиша стояла навколо жива. (Все ж таки живе, вірно?). Туман почекав небагато. Дерева не літали. І тоді туман почав потихеньку-поволі підніматися. А з-під цієї білої завіси дивилася удалину почорнілими суччям  пень–шишига і всіх лякала дурними своїми контурами і неприбраним виглядом. Налетить в темноті заєць, так вона йому неодмінно лисицею представиться (ні, щоб качаном капусти). Вовк наткнеться на неї – великою рушницею з оптичним прицілом. Ти спіткнешся – здригнешся! Ведмідь! Ось і не ходи вночі в ліс. А якщо дуже захочеться, то тільки з мамою!

Удалину дивилася шкідлива шишига довгим безглуздим поглядом. Вдалині там мерехтів зелений вогник. Як зірка майже, або навіть зірка зелена. Шишига дивилася на вогник і зітхала беззвучно. Шишига страждала безсонням. Тому, напевно, що часто згадувала молодість. А може, і по іншій якій причині. Але тільки страждала добре, мовчки, не так як деякі, що розревляться, i в будинку всіх перебудять. Родичі люльку гойдають до ранку, брязкальцями старанно брязкають, температуру схвильовано міряють, а потім сидять в мокрих рушниках на головах, немов якись жителі Сходу у висохлого колодязя посеред Сахари, і п'ють, напитися валерьяночки не можуть.

Алейкума салям, дорогой!

– Все! – сказала Юлька, – терпінню моєму прийшов кінець! Хіба так казки розповідають? – і гойднула зелений абажур. Поплили уздовж стін тіні, а прідомний комар Гостронос і Хитроглаз, Зззуммер–другий, переполохано шарахнув під стіл. Від гріха подалі. Зззуммер – перший був контужений і потім загинув, під пахвою або пахвою, Юлькиной пахвою, Юлькою же, що знаходилася в найприємнішому стані сну.

– Неправильно, – сказала Юлька.

– Ах ти, шкідлива Юлька! – сказав я строго, – І це говориш мені ти?! Саме ти?! Не та, якась слухняна дочка?! Не всяка там відмінниця?! Не якась, що беззавітно та люто драїть тарілки і чашки?! Люди!

– А ти яєчню погано смажиш. Усюди підгорає. Навіть не вибереш. І тому все, що масла мало кладеш, – сказала Юлька.

– Масла я кладу мало, тому що я з дитинства в нужді і економний. А вибирати слід жовтки зверху. Там ніколи не пригорає. А інше треба викидати з легкою душею, – сказав я.

– Краще тоді і сковорідки викидати з легкою душею,  – подумавши, сказала Юлька.

Зззуммер – другий виник з-під столу і злетів вище солнца–абажура, під саме небо – стелю. І задзвенів задумливо. Орел! А Юлька відразу запитала;

– В якому ж це вушкі у нас дзвенить?

Я подивився на задумливого Гостроноса. Хитроглаз переміщався до лівого Юлькиному вуха. Тоді я терміново сказав;

– В правом, звичайно!

– Ти підглянув, – сказала Юлька.

І в кімнаті стало тихо. І у всьому домі. І навіть, ніби у всьому світі. Правда, десь на  п е р іферії бродили голодні миші. Бродили, пищали. Пищали  і жували цеглу і дошки – будували широку, простору дорогу в наш будинок. Будівництво посувалося туго – у мишей хворіли зуби. Ми з Юлькой давно їм не заздрили, зате  миші неймовірно заздрили нам.

«Ах, скільки чарівних їстівних речей, а вони п'ють чай з малиновим варивом, нашіптували (піпікалісь? пікировалісь?) миші. – Який божественний букет! Який чудовий аромат?! А як подають?! Ну що за диво, що за нектар ці старі газети?!»

Подавали газети в кутку за дверима. Подавали акуратно зв'язаними в кіпи. Подавали, тому що ледачі господарі давно не здавали макулатуру. Ледачий господар – кращий друг голодного миша!!! (Миші?!). Особливо, якщо у нього є такий кіт, як Тарган.

Да–а. А на вулиці в цей час кінчалося літо. А ми сиділи, пили чай з варивом і не відкривали вікон, і не вибігали в двір, і не стояли тихенько в задумливості, не дивувалися з нічого, і взагалі ми були як два мандрівники, що втомилися. По наших обвітрених, виснажених, ізборожденним зморшками лицях, абсолютно неможливо було прочитати наші думки. Говорили ми мало – значно і незрозуміло. З боку – так просто нісенітницю пороли. Нісенітниця, ясна річ, виривалася і тужливо повискувала.

– О це нісенітниця! – сказала Юлька.

Але тут несподівано Гостронос з-під абажура зробив гріхопадіння (грехонападеніє?) на мій лікоть і знову промахнувся. І згораючи з сорому, знов забрався під стіл – подалі, значить, від гріха.  Рятувала Хитроглаза його дивовижна сором'язливість. Інший дзижчав би, а цей укусить – промахнеться, а все бігти. За цю його скромність і цінували ми з Юлькой Зззуммера.

– Хоч би прийшов, хоч хто. – сказала Юлька.

– Хоч би.

Юлька відсунула стілець і сіла прямо на підлогу. Притулилася спиною до радіатора – для теплості? – руки склала на колінах, а на руки поклала боком голову, так що одне вухо чуло вниз – інше чуло вгору.

– Листоноші могли б і ночами ходити. У плащах. Постукав. Хто це? Листоноша. Як ми вас чекали. А він такий мокрий. Замерзлий, синій. Вам лист, він говорить,  телеграма. А ми – сідаєте. Якраз ми чай п'ємо. Ви з малиновим варивом любите?  А він – незвичайно. А ти говориш – я вашу роботу розумію. А я лист читаю. А він – служба. А ти – скільки ви отримуєте в місяць, якщо не секрет? А він – тисячу п'ятнадцять. А ти – вистачає? А він – як сказати. А я – може, вам ще чая? Подивитеся, як ви замерзнули. А він  – спасибі. Потрібно йти. Служба! Завжди буває приємно спілкуватися з розуміючими людьми. І особливе вариво. Це було дуже хороше вариво. А я – мама варила. А він...– сказала Юлька.

– Тільки листоноші зараз всi в Америці. Якраз там день зараз. А в Південній взагалі весна. Банани розцвітають. Ось. Ну, а як свечерiє – листонош в літак і терміново до нас. На пошті вручать їм сумки з листами, велосипеди, і вони поїдуть.– сказав я.

– Хоч би хоч хто...– сказала Юлька.

Під столом зітхав  засмучений Зззуммер. Миші люто вгризалися в цеглу. Листоноші відмовлялися ходити в мокрих плащах ночами і пити чай з малиновим варивом. Юлька сиділа, притулившись для теплості до радіатора. Час йшов саме по собі  і не підкорявся годиннику.

У цей момент на кухню заглянув Тарган. Постояв, подивився на наші пісні фізіономії і поцікавився, де його молоко.

– В холодильнику, – буркнула Юлька.

Тарган почав старанно полірувати спиною холодильник. Але скільки, хитрун, не притирався (примазувався, підмазувався, підлизувався?), дірка не протиралася – молоко не закапало, і навіть не вивалився великий шматок ковбаси, що лежав поряд з банкою гірчиці і масельничкою в правому дальньому кутку на верхній полиці, загорнутий в папір.

– Не встигла господиня відлучитися, – відмітив понуро Тарган, – і вже нікому в цьому будинку поклопотатися про вашого брата меншого. Проявити співчуття і солідарність. Погодувати і обігріти. І почухати за вухом. Ось кого я люблю. Нi, ви не зелені, хоч у вас і лиця. Грінпіс! Грінпіс – мій ідеал!

– Мишей ловити треба. – сказала Юлька.

– Не учите мене жити! – фиркнув Тарган і покосився у бік газет –макулатури. – Самі ви це слово. Між іншим, я сюди розповсюджувався з Сибіру для краси. Розширював, як дурень, свій ареал, і ось доросширялся. А бувало, в Сибіру замети намете сибірські по самі дахи сибірська завірюха, а ти валяєшся на печі, в трубі вітер завиває сибірський, і хозяїн–сибіряк поряд лежить, лапи тобі гріє. До речі, ви варениками не балуєтеся на дозвіллі в мою відсутність? А то я підозрілий став останнім часом. Голодний і тому невпевнений в своєму нюху. Обростаю комплексами, як вошивий Бобік репьям...

Тут Юлька не витримала, встала, відкрила холодильник і налила з пляшки Тарганові в блюдце молока.

– Ось кого я люблю, – признався Тарган. – Тільки цур, це не сніданок. Сніданок, цур, окремо.

– Холодильник треба помити, а то мама повернеться..– сказала Юлька.

– Одноголосно, – сказав я.

– А казки у тебе сьогодні все одно не виходять, – сказала сумно Юлька. – Хоч ти і стараєшся.

– Тому що я стараюся старанно. – сказав я.

– І взагалі, – сказала Юлька і задумливо подивилася у вікно, – ...а якщо. – затнулася Юлька і опустила очі.

– Коли мама повернеться, ми ж їй не скажемо, що сиділи вночі, пили чай з варивом, закутавшись в простирадла, як жителі Сходу. Вірно?

– Ассалям алейкум, – сказала Юлька.

– Алейкума салям, – сказав я.

Дивовижна справа, куди дівалися мої цигарки? От так черговий раз кинеш палити, все чинчином, а потім шукаєш отруту по всьому будинку. Коні мруть від однієї краплі нікотину, а миші недавно з'їли пачку «Беломора» и хоч би що! Не заплакали! О, лиш б миші не закурили. Бо куріння – отрута!

– А якщо... – сказала Юлька.

– Наша Рижуха чекає своєї години, – сказав я. – Ось розвидніється, і ми розігріємо мотор. Ми їхатимемо дуже швидко. Приїдемо і зрадіємо. Навіть Рижуха жодного разу не  заглухне. Вона летітиме над землею, прекрасна і руда, і у цей момент забуде, що вона «Запорожець» старої моделі, елегантного віку, і що у неї збоїть карбюратор і осоружно деренчить зчеплення. Немов юний «Лендровер» домчить вона нас за півгодини. На восьмому диханні. Сьоме видихалося в позаминулому році.

– Коли ми їздили за грибами? – запитала Юлька.

– Коли ми її штовхали, а дурна Рижуха, не розуміючи, в чому її щастя, брикалася і кидалася глиною. Тоді ми були жахливі. А все тому, що я не бачив нічого смішного. Мені заліпило очi гряззю. А на галявині пень ще стояв, пам'ятаєш? А мама подивилася на нього і сказала, що вона знає, куди перевелися лісовики. Пішли в домовики, звичайно. Лiса–то багато рубають. От так дуже запросто прийшли люди і зрубали дерево, хоч і росло воно до них триста років. Побудували з нього будинок. А лісовик разом з деревом. Куди йому до Тибету. І став лісовик будинковим. І гризуть будинок миші, і коти по ньому гуляють, і люди, і починається у лісовика будинкове життя електро–теле–всяко–фіцированне! А пень залишився на узліссі. І така йому туга–обіда стояти під дощем і снігом, забутим... Ось і дивиться така пень–шишига удалину почорнілими від негоди суччям, мабуть, заздрить домовикові.  «З грязі в домовики! Пам'ятай, де твій корінь! Пам'ятай, не забувай.» А може просто розпитати домовика хоче, як там йому на новому місці? Безсоння, одним словом. Лісове страждання, горе букове. Дивиться шишига на зелену зірочку,  чиє те  вікно. За вікном під зеленим абажуром сидять люди. І чай п'ють. Якось їм? Не холодно? Затишно? Чи не протікає дах? Чи не кривдять сусіди? Чи достигла на городі картопля? Чи люблять господарів коти? Чи люблять господарі свій будинок? Ну, раз засиджуються допізна на кухні, ніби як люблять. Чи носять їм добрі листи листоноші?

Потім. Що потім? А потім посиплеся сніг. Вірно? Великі білі пушинки обліплять суччя – зімкнуться вії. Спить шишига. Сплять поряд з нею під снігом мурашки, і метелики, і разниє букашечки. Ліс спить. А шишиге сниться те, що було триста років назад, коли стояла вона на цьому пагорку – крихкий прутик в три листочки, і те, що буде після неї. А стоятиме будинок. Довго ще стоятиме. І з глибокого кореня пустить паросток  гілочка деревце, крихкий прутик – три листочки, і знову стоятиме на пагорбі. І знову буде.

А якщо.

Не якщо, Юлька! І не дивися на мене такими очима, а то Тарган сміятися буде – молоком поперхнеться. Скоро вже ранок. Домчить нас наш «Лендровер» по бездоріжжю за маленькі півгодини. І скажуть нам – дарма ви, люди, хвилювалися. Марно сиділи цілу довгу ніч, як виснажени сахарци в Каракумах, закутавшись в простирадла. Дарма вигадували казки, що не вигадувалися, і пороли нісенітницю. Езжайте ви, люди, спокійно додому. І забирайте з лікарні свою маму. Що видужала. А щоб не мучило–терзало вас більше безсоння, пийте валерьяночку в неймовірних  кількостях. Тільки Тарганищу валерьяночки ні–ні! Не то, ще поскаржиться до свого Грінпісу – позеленієте тоді, братики!

– Хоч би скоріше ранок, – сказала Юлька.

– Хоч би, – сказав я.